БОГДАН ЯРЕМЕНКО:ВЧИТИСЯ У ПОЛЯКІВ.

пол"Ось у нас, як завжди, безмірний ентузіазм викликало перебування на День Незалежності в Києві польського президента А. Дуди. Мовляв, цим і спільними заявами з президентом Порошенком він повернув у контексті українсько-польських взаємин формулу "прощаю і прошу прощення."

Але після усіх символічних, цікавих, красивих і змістовних слів, виступів та спільних заяв президент Польщі поїхав прямо до єпископа Київського та Житомирського Католицької церкви, щоб передати йому хрест у пам’ять про замордованих в Україні поляків.

 Вручення хреста супроводжувалось напучуваннями, що цей хрест має заохочувати єпископа проводити більш активну політику вшанування пам’яті тих, кого польський парламент називає жертвами геноциду, організованого українськими націоналістами, яких нині вшановує Українська держава.

Польща не вилучить тему "волинської різанини" ні з внутрішньополітичного контексту, ні з контексту українсько-польських відносин. І свою відповідь польській стороні ми маємо готувати виходячи з того, що маємо справу не з одноразовими акціями, а з політикою, розрахованою щонайменше на середньострокову перспективу".

Українсько-польські відносини увійшли в період дипломатії заяв про минуле. При чому обидві сторони цими заявами, схоже, мають намір формувати майбутнє.

Негайна політична реакція українців була, як на мене, цілком достатньою - заява Комітету ВРУ у закордонних справах, благородний жест Бориса Тарасюка, який склав на знак протесту повноваження голови парламентської групи дружби з Польщею, широка дискусія в соцмережах та ЗМІ. Здається, як Путін у 2014 році, так і поляки в 2016 році не були готовими, що Україна опиратиметься.

Але українцям цього виявилось замало.

Я висловлював припущення, яке, на жаль, поступово справджується, що відповісти заявами на постанову польського Сейму щодо геноциду поляків українськими націоналістами, можна лише в стилі "давайте жити дружно" або "самі ви такі."

Власне, тепер в Україні не бракує ні одних, ні інших заяв.

Усі ці заяви не дадуть жодного позитивного для України наслідку.

Поляки не переглянуть свого ставлення до цієї теми, не підуть за скасування постанови Сейму. На це є дві причини.

По-перше, в Польщі сформовано певний "національний консенсус" у питанні Волині. Схоже, що поляки схильні розглядати події на Волині ізольовано від решти історії, бачать своїх загиблих, і або не бачать тих, кого вбивали вони, або щонайменше не бачать жодного зв’язку між тими подіями, коли вбивали вони, і коли вбивали їх. Допоки полякам не розкриють очі, і не примусять дивитися на себе більш критично - ця ситуація не зміниться (хоча цей висновок однаковою мірою стосується і українців). Звичайно, одними лише заявами такого ефекту не досягнути. Заяви на кшталт того, що в Україні були жертви польських репресій, утисків та гноблення, хоч і не будуть спростовуватися серйозними вченими, політичний ефект для двосторонніх відносин матимуть негативний.

В Україні жодного спільного консенсусного сприйняття українсько-польських відносин чи окремо Волинської трагедії немає. І загалом ця тема не має у нас такої актуальності, як в Польщі. Тому заклики до українського парламенту запровадити відзначення днів пам’яті жертв польських репресій матиме дуже обмежену громадську підтримку і навряд чи зможе стати основою для політики, а не разової політичної акції. Натомість Україна мала би сфокусуватися не на "перевихованні" поляків, а на вихованні українців. Нам потрібно виробити свій національний міф чи підхід до теми українсько-польських відносин так, як це зробили поляки. І цей підхід має бути запроваджений в освітніх та наукових програмах, пояснений науково та популярними методами усім українцям, бути засвоєним та назагал позитивно сприйнятим.

Одним (але, природно, далеко не єдиним) заходом у цьому плані могло би стати рішення Верховної Ради України про започаткування діяльності спеціального органу, механізму, групи або, як мені здається, тимчасової слідчої комісії (питання форми чи назви - це питання регламентно-правове) з вивчення обставин, аргументів та мотивів, а також політико-правових підстав та наслідків постанови польського парламенту щодо Волинської трагедії. До цієї комісії окрім політиків - членів парламенту могли би увійти і вчені історики (наприклад, Володимир Сергійчук, який має гарно аргументований ширший погляд на різні етапи українсько-польських відносин, хоча звичайно таких фахівців в Україні значно більше), представники Інституту національної пам’яті, інтелектуали, політологи, представники громадських організацій і тд., і тп. Очевидно, для уникнення конфлікту інтересів, не мають входити до цієї групи особи чи організації, які мали чи мають повне або часткове фінансування польськими фондами, бо за моїми спостереженнями, полонофілія в Україні зовсім не перечитуванням творів Міцкевича викликана.

Така "тимчасово слідча комісія" (пишу в лапках, щоб підкреслити умовність назви), окрім іншого, стала би доречним інструментом стримування польських політиків, адже право на відповідь українського парламенту на постанову Сейму все ще в силі. І відреагувавши у такий спосіб на рішення вищого законодавчого органу Польщі ми отримаємо інструмент, яким зможемо скористатися будь-коли при будь-якій нагоді.

Можна повчитися такому підходу у самих поляків. Ось наприклад скільки у нас говориться пустопорожніх слів і про кризу міжнародних організацій, і про кризу ЄС, і про брак безпеки у регіоні, і про Балто-чорноморську дугу чи інші перспективні форми регіонального співробітництва? Але ми лише переливаємо з пустого в порожнє. А ось польський парламент сьогодні, 31 серпня 2016 року, під егідою спікерів обох палат проводить міжнародну конференцію "Солідарність і Суверенність: зустріч представників парламентів Центрально-східної Європи", на якій будуть представлені парламенти Азербайджану, Вірменії, Білорусі, Боснії і Герцеговини, Чорногорії, Грузії, Македонії, Молдови, Сербії, України і Туреччини. І говоритимуть на конференції, відповідно до анонсу, і про регіональне співробітництво в Європі, і про безпеку та розвиток НАТО, і про те, що регіональні організації, як ЄС, не можуть розвиватися, як закриті структури. Ну, одним словом, про все, про що говорити і думати мала би Україна. Але ми лише запрошені учасники. Такий формат навряд чи дозволяє нам сподіватися, що нові структури чи об’єднання (якщо, звісно, вони будуть формуватися чи створені) відповідатимуть повною мірою нашим інтересам. Ми знову приєднуватимемось чи шукатимемо щось спільне з інтересами інших. Це позиція слабка і безперспективна.

Здатність Польщі формулювати і втілювати політику не викликає сумніву. І це та причина, яка має розчарувати авторів заяв-звернень до Польщі в стилі "давайте жити дружно." Експлуатація теми "волинської різанини" - це політика. Політика. яка вже реалізується і має значно ширший контекст, ніж саме лише українське питання. Партія влади, і значна частина польського політикуму не соромиться апелювати до національних чи націоналістичних почуттів поляків. Ця політика матиме успіх, поки поляки або не стомляться від цього, або не відчують, що почуттям національної гордості політики намагаються прикривати щось інше.

Ось у нас, як завжди, безмірний ентузіазм викликало перебування на День Незалежності в Києві польського президента А. Дуди. Мовляв, цим і спільними заявами з президентом Порошенком він повернув у контексті українсько-польських взаємин формулу "прощаю і прошу прощення."

Але після усіх символічних, цікавих, красивих і змістовних слів, виступів та спільних заяв президент Польщі поїхав прямо до єпископа Київського та Житомирського Католицької церкви, щоб передати йому хрест у пам’ять про замордованих в Україні поляків. Вручення хреста супроводжувалось напучуваннями, що цей хрест має заохочувати єпископа проводити більш активну політику вшанування пам’яті тих, кого польський парламент називає жертвами геноциду, організованого українськими націоналістами, яких нині вшановує Українська держава.

Польща не вилучить тему "волинської різанини" ні з внутрішньополітичного контексту, ні з контексту українсько-польських відносин. І свою відповідь польській стороні ми маємо готувати виходячи з того, що маємо справу не з одноразовими акціями, а з політикою, розрахованою щонайменше на середньострокову перспективу.

Тому не заявами єдиними. Радше потрібно думати про організацію системних дій.

При цьому не слід забувати, що в особі Польщі маємо справу не з ворогом. Перебуваючи 24 серпня 2016 року в Києві, серед іншого, президент Дуда виступив перед українськими послами в Дипломатичні академії України. Виступ глави Польської держави заслуговує на увагу фахівців. Зауважу, що за два роки перебування на посаді президент України не спромігся стисло викласти системне усебічне бачення зовнішньої політики України. Натомість вже через рік на посаді, виступаючи перед іноземцями, президент Польщі продемонстрував таке бачення. Зокрема, визначені основні засади - примат міжнародного права у міждержавних відносинах (безкомпромісність серед іншого принципу територіальної цілісності держав), суверенітет, незалежність, право визначати свою долю (відсутність права у великих держав визначати долю менших); відмова від логіки міжнародних відносин, заснованих на праві сили і розподілу сфер впливу; засади єдності вільного світу (розширення ЄС та НАТО). Одним з інструментів, що реалізують такі засади, на думку лідера Польщі є "підвищення суб’єктності Центральної та Східної Європи". Усе це, та інші програмні постулати виступу Анджея Дуди в Дипломатичній Академії України свідчать, що засадничо наш західний сусід є нашим другом.

Тому не потрібно битися в істериках полонофілії чи полонофобії. Треба вибудовувати підхід до розвитку відносин з Польщею, який враховуватиме і стратегічне співпадіння інтересів, і наявність елементів антиукраїнської політики в Польщі.

Богдан Яременко

Коментарі:

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Додаткова інформація