АНДРІЙ КОКОТЮХА:"СВОЄ КІНО ТА КОПРОДУКЦІЯ, НЕВЖЕ РАША НАРЕШТІ ГУДБАЙ"

КІНО"А вони не лише чекають – поволі втілюють. Згадана «Сторожова застава» – екранізація однойменної дитячої книги Володимира Рутківського. Незабаром на телеекрані буде прем'єра чотирисерійної стрічки «Століття Якова» за однойменним романом Володимира Лиса. Результати пітчингу Держкіно, оприлюднені під час конференції, показали: будуть адаптовані для кіно «Ворошиловград» Сергія Жадана, «Чорний ворон» Василя Шкляра та вчергове екранізують класику – «Захара Беркута» Івана Франка. 

Як бачите, нам своє робить – окремо чи спільно з Європою. Про можливості працювати з Росією та для Росії ніхто так і не згадав… на щастя."

На пам'яті вашого автора вперше за час свого існування, точніше – з 2008 року, конференція «Кінобізнес: особливості, перспективи, можливості», яка відбулася 21 вересня в рамках міжнародного медіафоруму Kiev Media Week 2016, пройшла без участі представників Росії. Жоден учасник та гість конференції від цього не постраждав. Ті, хто навідався вперше, взагалі не помітили цього. І без російських діячів було на кого подивитися й кого послухати.

Раніше гості з Росії не просто впадали в око – вони домінували на круглих столах та панельних дискусіях. Імениті продюсери мають право вчити, бо в успішних людей завжди є чого повчитися. Проте діячі російського кінобізнесу не вчили – вони повчали, говорили зверхньо, через губу, визначаючи одним своїм словом вектор розвитку кіно в Україні. Ішлося передусім про засоби просування російської стрічки на два ринки, й звучала фраза: «Коли ми ведемо розрахунки, в нас зазначено – Росія, в тому числі – Україна». Ще одна ознака попередніх конференцій – говорячи про копродукцію, вели мову переважно про російсько-українське виробництво. Але без урахування контекстуальних інтересів України як окремої спільноти. Ішлося про створення контенту, який призначався для Росії (продамо в Росію – улюблений мем окремих українських виробників дотепер) і який потім прийде до нас, на вторинний ринок, як вторинний продукт.

Після початку російського вторгнення в Україну тамтешні колеги ще брали участь у дискусіях, виходячи на зв'язок скайпом. Боюся помилитися, але минулого року російських партнерів або вже не було, або вони не мали такого, як раніше, представницького варіанту. Нині з українськими продюсерами зустрілися та працювали разом представники кінобізнесу Німеччини, Литви, Франції та Грузії. Вже сам по собі цей факт визначає інтеграційний вектор подальшого розвитку українського кіновиробництва – буде непросто, але ми йдемо вперед, до європейської цивілізації та цивілізованих ринків зі зрозумілими правилами гри.

Саме тому керівник відділу аналітики компанії «Медіа Ресурси Менеджмент» Артем Вакалюк почав роботу цьогорічної конференції з аналізу локального кіно в Європі. Адже українське кіно, навіть активно розвиваючись та формуючись в індустрію, теж лишиться локальним і вважатиметься таким. Бо жодному з європейських виробників кіно, починаючи з Британії, поки не вдалося проникнути в світ із такою інтенсивністю, як голлівудському.

Втім, розвинений локальний ринок – це добре. У Європі, за оприлюдненими даними, лідерство зберігає Велика Британія. Проте після скандального «Брексіту» ситуація може погіршитися через стрибки курсу фунта. Але це лише прогнози. Навряд чи в найближчій перспективі британський локальний ринок поступиться німецькому, який на другому місці, чи французькому, який тримає «бронзу». Хочемо ми того чи ні, але англомовне кіно має більше шансів на прорив.

Свідчення тому – репертуар українських кінотеатрів. Переважно в нас голлівудські блокбастери. Та якщо покажуть британську стрічку, ще й із відомими акторами, яких обиватель легко сплутає з американськими (приклад – британець Бенедикт Камбербетч, який знімається по обидва боки океану), українець не помітить різниці. Натомість іншого європейського кіно не так багато, й представлене воно на невеликій кількості екранів. При тому, що для прокату в Україні справді відбирають і закуповують стрічки – лідери ринків своїх країн. Згадаємо італійську соціальну комедію Дженнаро Нунцианте «До чорта на роги»: за неї проголосувало грішми найбільше італійців. А іспанську стрічку Еміліо Мартінеса Ласаро «Вісім каталонських родин» – лідера глядацьких симпатій в Іспанії – тим більше годі знайти навіть в обмеженому українському прокаті.

Але це все одно краще, ніж ситуація на локальному українському ринку. За словами пана Вакалюка, наше кіно в прокаті є. Нехай в Україні мало екранів навіть для того, щоби повністю окупився розрекламований два роки тому «Поводир» – його виробники хоча би похвалилися результатом. Переважна більшість інших виробників дані про касові збори приховує. Комплекси цілком зрозумілі: попри наполегливі поради голови Держкіно Пилипа Іллєнка не мірятися з Голлівудом, українські продюсери вперто роблять це. Що може свідчити лише про дивне тяжіння до певного різновиду мазохізму – отримання задоволення від болю з приводу мізерних на фоні «Загону самогубців» виторгів.

Тим не менше, дев'яте місце за зборами на локальному українському ринку впевнено посідають «Вісім кращих побачень» Марюса Вайсберга від «Студії Квартал'95». Урожай – 26 мільйонів гривень, хоча витрати напевне більші. Друге місце серед українських фільмів, але, самі розумієте, навіть не в п'ятдесятці лідерів загалом – Selfieparty Любомира Левицького. У прокаті стрічка зібрала 4,5 мільйони гривень, що менше половини заявленого бюджету, але потім стрічка окупила себе, будучи проданою для телебачення.

Утім, до кінця року на екрани вийде ще кілька українських стрічок, на яких покладаються надії, найперше – «Сторожова застава» Юрія Ковальова, заявка на розважальне жанрове кіно для найширшої аудиторії. Хоча соціальна драма Тараса Ткаченка «Гніздо горлиці», відзначена на цьогорічному Одеському фестивалі, теж може якщо не зібрати касу, то бодай залишити про себе позитивні враження в глядачів. Але хай навіть у нас навчаться знімати гідні блокбастери, ринку далі не буде, поки на 100 тисяч населення припадатиме один кінотеатр, як ось тепер.

Коли мова зайшла про перспективи копродукції з європейськими виробниками кіно, гості – Чарлі Вебкен із німецької «Студії Бабельсберг», директор Литовського кіноцентру Роландас Квіткаускас та інші іноземні професіонали – визнали: вони реальні. Але далі все традиційно вперлося в необхідність змін у нашому законодавстві, котрі би дозволили західним партнерам зайти до нас на знімальні майданчики, а нам – без застережень працювати на два ринки. Так, знову розмова про «два ринки», проте від копродукції з Росією співпраця з західними партнерами означає робити кіно, яке цікаве обом сторонам, а не лише працює на російські інтереси. Тож складність не так знайти партнера в Європі чи навіть Америці (або гроші), як визначити ідеологію кожного такого фільму. Щоб історія виявилася цікавою не лише для одного окремо взятого локального ринку.

Ще одне свідчення бажання українських виробників кіно рухатися вперед – представлення актуальних творів українських авторів, які можуть стати основою для екранізацій. Звісно, запрошена доповідачка, літературознавець Тетяна Трохименко, далека від кіно та його потреб і орієнтувалася винятково на власні смаки й відчуття. Про що, зокрема, свідчать рекомендовані нею для екранізації книжка Тані Малярчук «Забуття» – біографія ідеолога українського консерватизму В'ячеслава Липинського, химерні романи Владислава Івченка про монстрів у зоні АТО, які воюють на нашому боці, чи «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, чия творчість за стилем принципово, на думку вашого автора, некінематографічна. При цьому жодної згадки про твори фахових кінодраматургів Ірини Чернової (псевдонім Люко Дашвар) та Ірен Роздобудько. Разом із тим у переліку більшість усе ж цілком прийнятна для адаптації до кіно. Лишається визначитися, яких саме пропозицій чекають українські продюсери від українських письменників.

А вони не лише чекають – поволі втілюють. Згадана «Сторожова застава» – екранізація однойменної дитячої книги Володимира Рутківського. Незабаром на телеекрані буде прем'єра чотирисерійної стрічки «Століття Якова» за однойменним романом Володимира Лиса. Результати пітчингу Держкіно, оприлюднені під час конференції, показали: будуть адаптовані для кіно «Ворошиловград» Сергія Жадана, «Чорний ворон» Василя Шкляра та вчергове екранізують класику – «Захара Беркута» Івана Франка. Як бачите, нам своє робить – окремо чи спільно з Європою. Про можливості працювати з Росією та для Росії ніхто так і не згадав… на щастя.

Фото - Kiev Media Week

Коментарі:

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Додаткова інформація