ОПИТУВАННЯ СОЦЦЕНТРУ РАЗУМКОВА В КОНТЕКСТІ ЗНИЩЕНОГО МИНУЛОГО УКРАЇНЦІВ....

історіяВ українському відділі Ватиканської бібліотеки знаходиться вся наша правдива ,давня історія...Москва у свою чергу забрала ту нашу "модернізовану" історію,яку нам залишили ...

Цитата :"Народы не подчиняются добровольно — их надо подчинять! Но я не воин, и я не люблю воевать. Это создаёт большие и ненужные неудобства… Поэтому, чтобы подчинять мирно, я использую очень простой и надёжный способ — я уничтожаю их прошлое… Ибо без прошлого человек уязвим…

 Он теряет свои родовые корни, если у него нет прошлого. И именно тогда, растерянный и незащищённый, он становится «чистым полотном», на котором я могу писать любую историю!.. И поверите ли, дорогая Изидора, люди этому только радуются… так как, повторяю, они не могут жить без прошлого (даже если сами себе не желают в этом признаваться). И когда такового не имеется, они принимают любое, только бы не «висеть» в неизвестности, которая для них намного страшнее, чем любая чужая, выдуманная «история»".

Чудове інтерв'ю заступника гендиректора соццентру Разумкова. Просто чудове. І про "нєт нікакой разніци", і про АТО, і про "русскоязичних патріотов", і про націю та націоналізм, і про московитів...

На місці європейців та американців я б теж не поспішав "вписуватись" за країну з таким народом...Якщо його два роки вбивають, а він далі мріє про "братів-росіян" - то заступатись за нього собі дорожче: ти втратиш, а вони потім помиряться і зроблять тебе винним.

Наполегливо раджу перечитати все - нецікавих питань нема. Втім, найбільше мене, мабуть, вразила цифра підтримки Майдану - серед учасників АТО чи їхніх рідних та близьких Майдан підтримало б 58%. Цю цифру варто тримати перед очима тих, хто вважає, що "учасник АТО" - це синонім "патріот України". Ну і дуже цікава частина про україномовних та російськомовних. Одним словом - читайте.:

Українці стали частіше усвідомлювати себе представниками своєї держави й пов’язувати себе передусім з Україною, а вже потім із містом, селом, регіоном. Зросла частка громадян, у яких на першому місці загальнонаціональна ідентичність. У 2005 році, навпаки, більший відсоток вважав себе насамперед жителями конкретного населеного пункту, а вже потім українцями. Хоча всюди є регіональні відмінності.

Додалося у відсотковому вимірі громадян, які пишаються своєю країною. Нині їх близько 70%, а у 2005 році було трохи більше ніж половина. Поповнилися й лави тих, хто підтримав би державну незалежність: зараз їх близько 70%. Побільшало громадян, які вважають, що для України демократія найбажаніший тип соціального устрою: тепер таких 51%.

Помітні зміни відбулись у мовній та культурній ідентифікації. Українську вважають рідною 60% громадян, що на 8% більше, ніж у попередні роки. 56% наших співвітчизників вважають, що державна мова має бути одна — українська. Набагато менш поширена тепер ідея двомовності. Її вже немає в жодному регіоні на першому місці. Другий за підтримкою — компромісний варіант: російська мова деінде як місцева офіційна.

Відбулися певні зрушення й у тому, як люди розуміють, що таке нація. Зросла частка тих, хто підтримує громадянське визначення цього терміна. Тобто українці — це громадяни України незалежно від культурної традиції, мови, якою вони спілкуються, етносу тощо. Зменшилася частка тих, хто визначає націю за етнічним походженням. Але зберігається на старому рівні відсоток людей, які вважають українцями тих, хто незалежно від національності виховує дітей у відповідних традиціях, сам їх притримується, знає основи культури, історію, мову.

Дуже прикметно, що цю позицію, тобто необхідність знання кожним громадянином України державної мови в достатньому обсязі, основ національної історії та культури, поділяє 73% населення. Від 86% на Заході до 59% на Донбасі. Така значна підтримка була доволі неочікувана. І в інших регіонах, і на Півдні та Сході, вона переважає протилежну тенденцію. Люди дедалі частіше усвідомлюють, що потрібне не лише формальне громадянство у паспорті, а й те, що відрізняє нас від інших. Тобто маємо щось особливе, своє. А це мова, культура, історія, спільне бачення майбутнього.

Із останнім теж цікаво. Адже сьогодні сприймання геополітичних орієнтацій більше об’єднує. Дані різняться за регіонами, але на перше місце вийшов вектор відносин з ЄС: 51% по всій Україні. Із Росією ж хочуть будувати діалог 11%. Тобто, кого вважати пріоритетним партнером, питання немає. У 2007 році 31% респондентів висловився за Євросоюз і 41% — за РФ. І зараз у всіх регіонах, окрім Донбасу, частка тих, хто надає пріоритет Європі, переважає. На Донбасі ситуація 50 на 50, що теж непогано.

По Україні 56% опитаних підтримують вступ до ЄС. І всюди частка «за» є істотнішою, ніж «проти». Зокрема, й на Донбасі. Там більший відсоток невизначених, але прихильники вступу все одно переважають над супротивниками.

Донбас ми розглядаємо в опитуваннях окремо від Сходу з другої половини 2014-го. Тамтешні жителі мають сформовану субрегіональну ідентичність. Її базові риси — відчуття окремішності, відмінності, особливої ролі та особливих претензій. Там були поширені певні стереотипи й міфи. А ще значна частина людей (і ситуація не сильно змінилася) вважає себе носіями радянської традиції. Таких опитаних у регіоні найбільше — 24%. Можна сказати, що це переважно люди старшого віку, бо йдеться про загальну тенденцію. Але певні традиції підживлюються й переходять у наступні покоління. Так, цей відсоток менший у решті вікових груп, але порівняно з іншими частинами країни він буде більший. Якщо людина виховується в сім’ї відповідно до радянських традицій, цей вплив важливий. На Сході (а це в опитуванні Дніпропетровська, Запорізька та Харківська області) характеристики мовної, культурної, національної ідентичності громадян десь посередині, а в чомусь ближчі до Центру. Відмінності Донбасу виражені різкіше.

В умовний мирний період, до лютого 2014-го, російські ЗМІ в цих регіонах сприймалися з довірою. А нині (і про це є дані дослідження, просто ми їх іще не оприлюднювали) більшість громадян на Півдні, Сході та Донбасі не довіряє російським медіа. Не кажучи про інформресурси «ДНР-ЛНР». До ЗМІ України довіра вища, хоча на Сході й Донбасі значний відсоток людей не довіряє їм. Тому в частини населення цих регіонів (не згадуючи вже про мешканців окупованих територій) виник вакуум довіри, вони не знають, кому вірити. Бачать одне, чують із різних боків різне. І така ситуація не завжди вкладається в їхнє уявлення про світ, виникає когнітивний дисонанс. Це пояснює великий відсоток невизначених.

Ми ставили два запитання. Перше – визначення рівності як рівності можливостей, які треба самим реалізувати, чи рівності матеріального стану. Більшість сприймає перший варіант. Утім, із другим запитанням — у якому суспільстві готові жити люди: в такому, де є індивідуальна свобода, але кожен дбає сам про себе, чи в такому, де все регламентує держава, однак немає великої соціальної нерівності, — ситуація інша. Більшість підтримує останній варіант. Це не зовсім патерналізм, але бажання, щоб держава виконувала регулюючі функції, згладжуючи нерівність.

Чимало речей, які ми спостерігали, достатньо прогнозовані за логікою, коли виходити з подій, що були, а надто останнім часом. Неочікувана зміна помітна у ставленні громадян до націоналізму. Як і в попередні роки, ми пропонували три його визначення: ідеологія, яка ставить за мету перетворення України на сильну державу; ідеологія, що розколює суспільство на українців і неукраїнців; історичне явище, притаманне Західній Україні, котре нині не актуальне. У 2005 році 27% підтримали перший варіант, 41% — другий, негативно забарвлений, і 15% — третій. Зараз 47% вважають націоналізм ідеологією державотворення, 25% — «розкольницькою» ідеологією і 12% — історичним явищем. Особливо цікаво, що в усіх регіонах, окрім Півдня, більші частки респондентів обрали перший, «прогресивний» варіант визначення. Скажімо, на Донбасі 37% опитаних вважають український націоналізм ідеологією державотворення, тоді як «розкольництвом» — 32%. У Центрі співвідношення становить 50% до 20%, на Заході — 67% до 10%.

Ще є кілька моментів, у принципі доволі цікавих із погляду дослідження. Наприклад, сприймання різних національних груп як бажаних чи небажаних сусідів. По-перше, ставлення до всіх груп загалом зробилося більш байдужим, що теоретично можна розглядати як зростання рівня толерантності. По-друге, зі зрозумілих причин змінилося трактування росіян. На першому місці серед «небажаних сусідів», як і раніше, роми, але настрої щодо росіян помітно погіршилися. У 2006-му з ними не хотіли б жити по сусідству 3,5%, а нині — 13%. Найбільше — на Заході: майже 30%.

Визнання Голодомору геноцидом підтримує більшість населення, абсолютна чи відносна. Від 91% на Заході до 47% на Донбасі. Але коли йдеться про засудження комуністичного тоталітарного режиму, то починаються проблеми. На Заході й у Центрі більшість «за». На Сході та Півдні частки «за» і «проти» відрізняються статистично мало. На Донбасі дещо переважають противники засудження комуністичного режиму.

Кримінальна відповідальність за більшовицьку символіку і пропаганду: Захід і Центр — більшість «за», в інших регіонах більшість «проти».

Цікава ситуація із засудженням націонал-соціалістичного, нацистського режиму. Більшість, переважна або відносна, — «за», але на Донбасі та Сході не підтримують цього 23–24% опитаних. Думаю, люди не зовсім зрозуміли запитання. Може, визначення «націонал-соціалізм» варто було б замінити на «фашизм», але формулювання ми брали із закону, додумувати не мали права. Із забороною пропагування нацистських символів така сама проблема. На Сході й Півдні її не підтримує понад 30%. Не думаю, що все це прихильники нацизму.

Є проблеми з визнанням борцями за незалежність України УНР, ОУН, УПА та інших формувань. Захід і Центр — більше прихильників, у решті регіонів переважають супротивники.

Що ж до назви «Друга світова війна», перейменування Дня перемоги, то йдеться про дуже супереч­ливі питання. На Заході й у Центрі абсолютна чи відносна більшість це підтримує. В інших регіонах переважає протилежна думка. Рудиментарна радянська ментальність, пропаганда, традиції, впливають на сприймання політики національної пам’яті. Ці питання проблемні й такими залишаються.

Щодо врегулювання конфлікту не сформувалось одностайної думки: третина — за продовження АТО, 22% — за особливий статус, 16% — за відокремлення цих регіонів від України, третина не визначилася. Думаю, люди розуміють, що продовження анти­терористичної операції — жертви, але водночас повернення територій. Особливий статус — шлях до миру без нових жертв і бойових дій, але це, по суті, виконання вимог Росії, а це небезпека на майбутнє. Відокремлення — також варіант, але це втрата земель. Впливає багато чинників. Доводиться зважувати, що краще: нові жертви й війна, але повернення територій чи простіше відгородитись і не мати із ними справ узагалі.

Щодо співіснування сьогодні: більшість підтримує різні варіанти ізоляції цих районів. Насамперед із тим, щоб ми не використовували державні гроші на їх утримання і щоб вони не впливали на нашу політику. Якщо простіше, щоб не контрольовані Україною території не забирали в громадян їхні кошти й дали змогу жити спокійно. В умовах невизначеності для людей це прийнятніший варіант.

На Заході й у Центрі переважна частина респондентів упевнена, що винна РФ. У решті областей більшає тих, хто звинувачує обидві країни. Така сама історія з оцінкою збройного протистояння: чи це війна з Росією, чи громадянський конфлікт, чи війна між Вашингтоном та Москвою. На Заході й у Центрі більшість вважає, що це загарбницька війна Росії проти України. Але в інших регіонах третина чи дещо менше думають, що це війна між РФ і США.

Щодо тих, хто виїхав на контрольовані Україною землі, хотів виїхати, але не зміг, не підтримує «ДНР-ЛНР», — нормальні настрої. Менш позитивні щодо тих, хто виїхав до РФ.

До тих, хто залишився і підтримує самопроголошені «республіки», інше ставлення. Захід і Центр вважають, що таких ані пробачити, ані зрозуміти не можна. На Сході й Півдні підходи толерантніші. Може, тому що хтось має особисті зв’язки, бачив конфлікт зсередини. Більш поширені думки, що цих людей можна пробачити або що вони взагалі не винні й мають власну позицію.

Однозначніше ставлення до тих, хто брав участь у збройних формуваннях «ДНР-ЛНР» із власних переконань. В усіх регіонах, окрім Донбасу, більшість (від 83% на Заході до 48% на Півдні) не готова забути й пробачити. На Донбасі близькі частки тих, хто не здатен забути, і тих, хто готовий зрозуміти і пробачити. Але найбільше тих, кому важко відповісти.

Ми простежуємо взаємозалежність між національно-культурною та громадянською ідентичностями. Це дослідження ще раз підтвердило: вона існує. Україномовні більше виявляють загальнонаціональну ідентичність, у них вищий рівень патріотизму, готовності захищати державу, вони частіше мають потребу пишатися Україною. Це впливає і на геополітичні орієнтації, ставлення до конфлікту на Сході й до Росії. Водночас серед російськомовних і двомовних громадян переважна частина — українці за національністю. Більшість двомовних і російськомовних вважають себе патріотами, великою мірою співвідносять себе з Україною. Але пропорції позитивних відповідей на запитання, що характеризують громадянську ідентичність у різних групах, різні. Загальне спостереження: чинник використання української мови збігається із сильнішою вираженістю громадянської ідентичності.

Ставлення до певних нюансів також дещо відрізняється. Більшість громадян негативно ставиться до Путіна, але серед російськомовних переважають ті, хто настроєний до нього нейтрально чи позитивно. Було б цікаво порівняти між собою відповіді російськомовних громадян на Заході й Сході України. Плануємо зробити це в дальшому аналізі результатів опитування.

Ми ставили людям запитання, чи брали вони, їхні рідні та близькі участь в АТО. Вразила цифра: в Україні 26% громадян так чи так до цієї події причетні. Тобто кожен четвертий. Відповіді людей справді дають підстави вирізняти групу. Це простежується за всіма запитаннями, починаючи із громадянської ідентичності. Потреба пишатися країною та готовність захищати її тут сильніші. Більша гордість за країну та її досягнення. Активніший патріотизм і більш виражене ціннісне ставлення до країни, бо для цих людей Україна — цінність, яку вони в певний період життя захищали. Є особливості політичної ідентичності. Серед причетних до АТО Майдан підтримали б 58%. Серед непричетних — 34%. Так само вищий відсоток тих, хто вважає демократію бажанішою для України: 60% і 48% відповідно.

Також у громадян, що мають стосунок до АТО, позитивніше сприйняття декомунізації, негативне ставлення до РФ, Путіна, росіян. Серед учасників АТО, їхніх рідних і близьких гірше ставлення до особливого статусу Донбасу та ідеї амністії учасників незаконних збройних формувань «ДНР-ЛНР». Більшу підтримку мають варіанти силового вирішення конфлікту або ізоляції неконтрольованих територій.

Це суттєві відмінності. Частина цих особливостей зумовлена перебуванням у зоні конфлікту або причетністю до нього. Частина — регіональною специфікою, походженням людей. Загалом в опитуванні причетних до АТО було 2,7 тис. респондентів. Найбільше їх у Центрі й на Заході — 35% і 34%, на Сході — 24%, на Донбасі — 17%, на Півдні — 10%. Тож тут існує проблема, як вирізнити вплив тих чи тих факторів.

Українці заплатили й платять дорогу ціну за те, що дозволяли сіяти поміж себе розбрат і собою маніпулювати.

http://tyzhden.ua/Society/169034

Коментарі:

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Додаткова інформація