КРИВАВИЙ МАДЯРСЬКИЙ ТЕРОР ПРОТИ УКРАЇНЦІВ В КАРПАТСЬКІЙ УКРАЇНІ НАВЕСНІ 1939 РОКУ

МАДЯРИВдивіться в цю фотографію, в маму Карпатського Січовика, яка благає угорського офіцера зберегти життя її сина і у вираз обличчя офіцера. Запам'ятайте це. Давайте зробимо усе, щоб таке більше ніколи не повторялось в нашій історії.

Угорський терор в Карпатській Україні навесні 1939 року

Перші три місяці після окупації території Карпатської України угорські війська, жандармерія та органи контррозвідки застосовували проти місцевого населення терор і репресії. Жорстокі знущання, побиття, катування та розстріли активних учасників українського національно-визвольного руху в краї були проявом свавілля гортистських каральних органів та актом помсти «непокірним русинам» за зраду Угорського королівства.

 Угорці здебільшого не документували вчинених ними злочинів. Про кривавий характер перших місяців угорського панування в Карпатській Україні свідчать безпосередні учасники та очевидці тогочасних подій.

Географія терору

18 березня 1939 р. на території Закарпаття був запроваджений військовий стан і встановлена військова адміністрація на чолі з генералом Б. Новаковичем. Після цього угорські каральні органи за підтримки активістів з числа місцевого угорського населення почали «очищення» території краю від «небажаних елементів». Жертвами угорських репресій стали різні категорії місцевого населення. Найбільш жорстокого переслідування зазнали січовики, національно свідома інтелігенція, колишні державні і партійні службовці Карпатської України, представники греко-католицького духовенства.

Як згадував в’язень угорських таборів о. Степан Пап («Пугач»): «Мадяри зачали наступати на Карпатську Україну. Наступали мов та орда. За регулярним військом ішли терористи, які грабили і вбивали невинних людей. За ними жандарми. Відтак знову терористи… В обсаджених селах пострах і плач. Багато людей скривається. Мадярська військова команда видає заклик, щоб усі верталися додому. Нікому нічого не станеться. Зачалися арешти. Арештують невинних людей день і ніч… На Карпатській Україні вже всі тюрми переповнені. Що далі, вже і школи наповнилися в’язнями. Мадярські займанці змінювали школи на тюрми. Ув’язнювали інтелігенцію, студентів, свідомих селян і молодь…» [1].

Під час окупації Карпатської України угорська сторона вбачала в українських військовополонених виключно бандитів чи терористів. Як писав письменник В. Гренджа-Донський: «Мадяри в полон не беруть, взятих у полон на місці розстрілюють... Це такий наказ видала мадярська команда гонведів... "Нема ранених ні полонених"… » [2]. Зокрема, під час наступу в районі Севлюша, Великої Копані, Королева, Рокосова у напрямку на Хуст гонведи розстрілювали всіх захоплених у полон січовиків, а поранених добивали (така доля спіткала поранених оборонців Карпатської України в імпровізованих шпиталях Жіночої Січі у Кривій та Хусті. Вони були заколоті після приходу угорських військ).

Угорське командування нехтувало правами військовополонених, гарантованими учасникам Національної Оборони Карпатської України на основі Гаазької конвенції про закони та звичаї сухопутної війни (18 жовтня 1907 року). Відповідно до ст. 1 цього документу, збройні сили Карпатської України вважалися воюючою стороною (наявність вищого керівництва, відповідального за своїх підлеглих, розпізнавальних знаків, відкрите носіння зброї, дотримання законів і правил ведення війни) та мали усі права нарівні з іншими учасниками міждержавного конфлікту, хоча Карпатську Україну як самопроголошену державу не визнала жодна країну світу. За нормами Гаазької конвенції, навіть населення незайнятої території, яке добровільно візьметься за зброю для боротьби з наступаючими військами і при цьому буде відкрито носити зброю та дотримуватися законів та правил війни, прирівнюється до воюючої сторони з відповідними правами [3].

угриЗнущалися над січовиками також угорські терористи, місцеві мадярони та жандарми. Особливою жорстокістю відзначився польовий жандармський загін під керівництвом капітана Мартона Зелді, який протягом перших трьох днів угорської окупації краю знищив у Тячеві 200 осіб [4]. Січовики часто помирали зі словами «Слава Україні!» або співаючи гімн «Ще не вмерла Україна».

Чи не найбільше (майже 200) січовиків та представників місцевої інтелігенції було розстріляно в Хусті, столиці Карпатської України. Зокрема, тут діяла Угорська народна рада на чолі з хустським адвокатом С. Бадаєм, до якої також входили реформатський пастор Б. Сабов, греко-католицький парох Іван Бокшай, православний священик Г. Станканинець. Про її роботу згадував отець С. Пап («Пугач»), який у той час перебував у Хустській в’язниці: «Мадярська Народна Рада засідала в тюремній залі звичайно у ночі. Однак цілий Хуст знав про її злочини. Вона засуджувала невинних людей на смерть тільки тому, бо вони уважали себе українцями… У перших тижнях мадярської окупації хустська в’язниця для многих була гробом. Терористи по-своєму групували людей. Визначних і політичних в’язнів кидали до самітніх келій, а інших замикали по чотирьох-п’ятьох до одної келії. Хоч тюрма була переповнена в’язнями, довкола панувала гробова тиша, яку нарушували тільки кроки жертв, що їх вели на катування. Коли когось виводили удень, значило, що він, хоч збитий до непізнання, але таки поверне. Коли ж відчиняли тюремну келію уночі, в’язень ішов на смерть» [5].

Така ж Угорська народна рада засідала у Тячеві. Утримувані у тамтешній тюрмі полонені січовики та активісти Карпатської України перебували у жахливих умовах, без їжі (через деякий час їм почали давати пісну юшку), медичного забезпечення, елементарної гігієни. Редактор газети «Нова Свобода» В. Гренджа-Донський, який опинився там, згадував про регулярні страти січовиків, які здійснювали угорські гонведи за підтримки місцевих мадяронів-терористів над Тисою. У Тячівський тюрмі опинилися також 60 селян із Драгова, які виступили зі зброєю проти гонведів [6].

16 березня 1939 р. угорські терористи розстріляли у Великому Бичкові районного команданта Карпатської Січі поручика П. Волощука. 17 березня 1939 р. потрапив у полон і був розстріляний гонведами керівник іршавських січовиків В. Галас [7]. Така ж доля спіткала команданта Волівської Січі С. Фігуру, якого разом із місцевим учителем д-ром Завальницьким вбили 18 березня [8]. У Волівці був у нелюдський спосіб замордований посол Сойму Карпатської України із с. Верхні Верецьки, голова тамтешньої «Просвіти» Іван Грига [9]. 23 березня 1939 р. після жорстоких катувань угорські вояки у В. Бичкові розстріляли учителя Д. Остапчука та інженера М. Литвицького із Кобилецької Поляни. У Тур’ї Реметі на Перечинщині був жорстоко закатований поручик Карпатської Січі Микола Виноградський. Багато полонених січовиків угорські терористи замордували у Солотвинських копальнях, зокрема серед них (за однією із версій) і начальника генштабу Національної Оборони Карпатської України полковника М. Колодзінського та його ад’ютанта З. Коссака [10].

Окрім терору окупанти та їхні помічники з числа місцевого населення вдавалися до мародерства, грабежу та зґвалтування жінок. В. Гренджа-Донський писав у своєму щоденнику: «Куди тільки не пройшло військо брутального окупанта, всюди почувся плач, ридання і тяжке горе. Убивали полонених січовиків, дорізували ранених, але з найбільшою насолодою накидувались на гарних дівчат і молодиць по селах і містечках». Зокрема, факти зґвалтувань жінок угорськими гонведами були зафіксовані у Хусті, Королеві, Ясіні, Квасах. Після насильницьких актів їхні тіла мордували у нелюдський спосіб. «Жертвами падали здебільша січовички-галичанки. За них не було кому інтервеніювати та падати навколішки перед злочинцями, як то робили нещасні автохтонні матері ув’язнених дочок. Котра з галичанок попалась у руки цих злочинців, а ще до того не знищила завчасу січової легітимації чи не спалила уніформи, ті всі після тілесних і душевних мук були ганебно замордовані» [11].

Криваве слідство

Для полонених січовиків були створені тюрми і концтабори у Тячеві, Великому Бичкові, Кривій біля Хуста, Рахові, Сваляві, Воловому, Великому Березному. За підрахунками В. Гренджі-Донського, у березні-травні 1939 р. на території Карпатської України загальна кількість ув’язнених становила майже 12 тис. осіб. Тюрми були настільки переповненими, що, наприклад, у Тячеві у тюремній келії розміром 3x5 м перебувало по 40-50 людей.

угри1Після допитів і тортур багатьох полонених оборонців Карпатської України розстрілювали у лісах або вивозили паромом на Тису і скидали трупи в річку. Набір катівських технологій угорських карателів був доволі різноманітний: від побиття гумовими палицями, засовування голок під нігті, до відрізання частин тіла, розп’яття на дереві чи закопування живцем у могилу разом із убитими.

Зокрема, член штабу Національної Оборони Карпатської України полковник В. Филонович зберіг детальні спогади про угорське криваве слідство у спортивній залі горожанської гімназії у Великому Бичкові над заарештованими січовиками, вчителями, сільською інтелігенцією та іншими активними учасниками розбудови Карпатської України. Для допитів і здійснення тортур була створена спеціальна слідча комісія з 5-ти детективів і одного слідчого на чолі з капітаном угорської військової контррозвідки Сабо та полковником королівських збройних сил Баконієм. Полонених розподілили на 4 групи: 1) «смертники» – від 60 до 80 осіб, які брали активну участь в розбудові Карпатської України та її військового формування Карпатської Січі. Сюди входили вихідці із Наддніпрянщини, Буковини, Галичани та Закарпаття; 2) група галичан (майже 190 осіб), яких угорці мали передати польській владі; 3) підозрілі особи (27 осіб); 4) випадково затримані, яких мали відпустити на волю. Сортування за ознакою «вини» відбувалось в довільній для слідчих формі, згідно з їхнім особистим баченням. Зокрема, одним із головних критеріїв «провини» виступала січова уніформа полонених. Угорські слідчі відмовились визнавати січовиків військовополоненими і вважали їх виключно «бандитами». Особливо важким «злочином» вважалось прибуття особи з Наддніпрянщини, Галичини чи еміграції на територію Карпатської України для розбудови тут української державності. Будь-які спроби поширити український визвольний рух на територію Закарпаття розглядались як замах на історичні права Угорщини щодо краю, а звідси – як тяжкий злочин проти держави св. Іштвана [12].

Про угорські катування в таборі у Кривій, в якій утримувалося кілька сотень полонених січовиків та представників інтелігенції, розповідав у 1945 р. радянським органам державної безпеки член крайкому компартії Закарпаття Д. Попович, заарештований на другий день після вступу угорських військ: «З перших днів розпочалися криваві допити. Як і в Бичкові, тут були споруджені спеціальні кімнати – «катівні», де били арештованих до повної інвалідності, багато ув’язнених не витримували та помирали» [13].

В. Гренджа-Донський так описував угорські знущання в цьому концтаборі: «В Кривій ми сиділи майже тиждень (від 15-го до 19-го [квітня]) і нас так вимучило отаке незвикле сидіння і побої, що ми всі виглядали, наче мерці: бліді як віск, очі запалі, що жалко було на нас подивитися. Тиждень сидіти "по-турецьки" уважаю за найбільшу кару. Руки в’януть, плечі болять, а стегна цілі в синяках, чорні, наче вуголь, немов потовчені. У поросі, в бруді, немиті, нероздягнені, виголоднілі, зарослі, до того ще збитковані – це такі тяжкі муки тілесні і тортури душевні, які мало хто собі може уявити. Тут били кожного. Десятки полонених побито так тяжко, що їх переносили з місця на місце, бо ходити самі не могли, а на станцію їх відвезли вантажними автами та вкинули до вагонів» [14].

У середині квітня 1939 р. майже 1 тис. 200 в’язнів із угорських тюрем і таборів на території Закарпаття було перевезено до концтабору в с. Вор’юлопош біля Ніредьгази, де тортури, побиття і знущання над ними продовжувались до липня 1939 р. Досить детально побут ув’язнених в Угорщині описав у своїх спогадах С. Пап. На день в’язням тричі давали по 250 гр хліба та воду з капустою, їх утримували у темних камерах, час від часу виводячи когось на допити і катування. В. Гренджа-Донський записав у своєму щоденнику: «А в катівні на першому поверсі б’ють далі. Крик такий, що полонені вуха затикають. Нервово слабші попадають у розпуку. Кожний з нас очікує, коли прийде черга на нього... Нагорі стало крик, лайки, гук, гримання, аж стіни дрижать. Опісля один за одним поверталися нещасні полонені, котрий як міг: один летів долі сходами, інший ліз на чотирьох назад на своє місце» [15].

Через відсутність умов для підтримання гігієни у таборі поширилися воші. На початку червня 1939 р. утримуваних у таборі полонених галичан за сприяння німецького консула визволили і перевезли до Австрії для участі у формуванні антипольського легіону під командуванням полковника Р. Сушка. Закарпатських в’язнів звільнили на початку липня 1939 р. [16].

Місця розстрілів

Частину захоплених у полон січовиків-галичан за домовленістю з польською стороною угорські військові та жандарми передали Польщі. 17 березня 1939 р. їх під угорським військовим конвоєм у складі 7–8 колон по 70–80 осіб перевели із таборів у Кривій та Тячеві до польського кордону, де передали польським прикордонникам. 18 березня 1939 р. у двох місцях на Верецькому перевалі за 1,5–2 км від лінії кордону поляки розстріляли 500–600 галичан-січовиків.

Інша група галичан (30–40 осіб) була розстріляна польськими прикордонниками та угорськими солдатами, жандармами і терористами на Татарському перевалі поблизу Ясіня 23 березня 1939 р. Також у цей період розстріли відбувалися у Требушанах і Квасах на Рахівщині. Зокрема, 21 березня тут загинули греко-католицький священик Карл Купар, учитель Василь Небола із с. Грушово, комендант квасівської Січі чотар Василь Тимощук, січовий організатор Іван Годван, січовик Іван Полянчук, голова місцевої Української національної ради Федір Рознійчук. Також є згадки про розстріли січовиків та українських активістів у Діброві (32 осіб), Тячеві (77 осіб), Чинадієві (23 осіб), Перечині (8 осіб) та інших місцевостях [17].

Приблизно 38 січовиків підрозділи польської прикордонної охорони (КОП) затримали на карпатських перевалах і відправили до концентраційного табору в Березі Картузькій. Були випадки здійснення самосудів польськими військовими над полоненими карпатськими січовиками [18].

Загалом, за угорськими даними, з березня до грудня 1939 р. жертвами гортиських репресій на Закарпатті стали 4,5 тис. осіб, серед яких були не тільки учасники українського національного руху, але й активісти комуністичної партії [19]. Саме під час репресій та терору в Карпатській Україні січовики зазнали найбільших втрат, які за приблизними підрахунками становлять від 1 до 1, 5 тис. осіб.

 

1. Пугач С. У мадярській тюрмі (Спомини молодого вязня). – Нью-Йорк: Видавництво Карпатського Союзу, 1978. – С. 7.

2. Гренджа-Донський В. Щастя і горе Карпатської України. Щоденник. Мої спогади. – Ужгород: «Закарпаття», 2002. – С. 268.

3. Международное право. Ведение боевыхдействий. Сборник Гаагских конвенций и иных соглашений. – М., 1995. – С. 13–15.

4. Закарпаття під Угорщиною 1938-1944. Ред. В. Худанич, В. Маркусь. – Нью-Йорк-Чікаго-Ужгород: Гражда-Карпати, 1999. – С. 40; Пушкаш А. И. Цивилизация или варварство. Закарпатье 1918 – 1945 / А.Пушкаш; Інститут славяноведения РАН. – М.: Европа, 2006. – С. 299. 

5. Пугач С. У мадярській тюрмі (Спомини молодого вязня). – Нью-Йорк: Видавництво Карпатського Союзу, 1978. – С. 10.

6. Гренджа-Донський В. Щастя і горе Карпатської України. Щоденник. Мої спогади. – Ужгород: «Закарпаття», 2002. – С. 270-271.

7. Вегеш М. Карпатська Україна. Документи і факти. Монографія. – Ужгород: Карпати, 2004. – С. 241.

8. ЦДАВО України. – Ф. 3988с. – Оп.1. – Спр. 2. – Арк. 16.

9. ЦДАВО України. – Ф. 3988с. – Оп.1. – Спр. 2. – Арк. 6.

10. Гренджа-Донський В. Щастя і горе Карпатської України. Щоденник. Мої спогади. – Ужгород: «Закарпаття», 2002. – С. 295-310.

11. Гренджа-Донський В. Щастя і горе Карпатської України. Щоденник. Мої спогади. – Ужгород: «Закарпаття», 2002. – С. 295-296.

12. Филонович В. Березневі дні Карпатської України / Підготовка тексту, передмова та примітки О. Пагірі. – Ужгород: «Гражда», 2009. – С. 66-84.

13. Карпатська Україна: Документи і матеріали. Хроніка подій. Персоналії. У двох томах. – Том І. Карпатська Україна: документи і матеріали. Упор. О. Довганич, О. Корсун, О. Пагіря. – Ужгород: ВАТ «Видавництво Закарпаття», 2009. – С. 468.

14. Гренджа-Донський В. Щастя і горе Карпатської України. Щоденник. Мої спогади. – Ужгород: «Закарпаття», 2002. – С. 282-283.

15. Гренджа-Донський В. Щастя і горе Карпатської України. Щоденник. Мої спогади. – Ужгород: «Закарпаття», 2002. – С. 288.

16. Пугач С. У мадярській тюрмі (Спомини молодого вязня). – Нью-Йорк: Видавництво Карпатського Союзу, 1978. – С. 15-33.

17. ЦДАВО України. – Ф. 3988с. – Оп.1. – Спр. 2. – Арк. 11; Гренджа-Донський В. Щастя і горе Карпатської України. Щоденник. Мої спогади. – Ужгород: «Закарпаття», 2002. – С. 290-310.

18. Deszczyсski M. P. Ostatni egzamin. Wojsko Polskie wobec kryzysu czechosіowackiego 1938–1939. –Warszawa, 2003. – S. 333.

19. Закарпаття під Угорщиною 1938-1944. Ред. В. Худанич, В. Маркусь. – Нью-Йорк-Чікаго-Ужгород: Гражда-Карпати, 1999. – С. 40.

 

Олександр Пагіря, науковий співробітник Музею - http://territoryterror.org.ua/uk/publications/details/…

Коментарі:

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Додаткова інформація