РОМАН ІВАНИЧУК:"ОРДА.ДОРОГА ДО ХРАМУ."

іваничук"Коли ж все ж таки помилився Господь, то допустив до свого творіння руйнівну людську силу? Чи тоді, як зачинив перед нею Божі таємниці і озлобленій цим чином залишив ниці пристрасті? Чи коли дав розшматувати свій Храм між сильними світу цього, і вони зробили з них розбійницькі вертепи? А може, тоді, коли звелів язичникам зрікатися своїх богів і бездумно приймати чужих?

Чи можеш виправити свою помилку, всесильний Боже?!"

ТУСТАНЬЗамаїлася Україна стиглою весною. Чернігівські соснові бори помолодилися липкими від живиці пучками чатиння, заховавши від неба таїну свого світу, про яку знає тільки Бог, і все, що народжується, розквітає і вмирає під банею зеленого храму, є Природі властиве: ніщо тут не зайве, всього для гармонії достатньо, і кожен листок, кожне зело, комаха, птах і звірина живуть у злагоді з Творцем, ніщо нічому не заважає, і смерть, як і народження, — доцільні.

Дав Бог людині зразок тимчасового перебування на землі — довколишню Природу, він відокремив її від людини, поставив збоку, унеможливив спілкування з нею — залишив для споглядання, прикладу, науки і наслідування досконалість свого творіння недосконалій людині. І дивується, певне, Господь, коли і де, непомильним будучи, помилився, допустивши до того, що наділена розумом істота, вінець його творіння, не чує й не відчуває гармонії Природи, безжально нівечить її, знищує себе саму і помислами своїми та ділами, двоєдушністю і фальшю, ненавистю і заздрістю, властолюбством і жорстокістю — прикметами, які в храмі Природи не існують, топче і руйнує її довершеність.

У чому Божа помилка?

Кордон між Московією і Україною позначився намистом запізнених білим цвітом кущів калини, які відділили березові сумні гаї від потужних соснових борів, вони нагадували подорожньому, що входить він у край — не кращий і не гірший, але інший, і що обидва краї, кожен із своїм чаром, доповнюють гармонію світу, і ніщо не стоїть на перешкоді їх сусідському існуванню, — чому ж це людина так грубо втрутилася в Господню містерію, для чого стався страшний, сповнений крові і сліз Божий допуст?

Чи не досліджує, не вивчає Бог суть недосконалості людини, поставивши її поруч із досконалою Природою?

Єпіфаній входив у бір, немов у Божий храм. Він надягав на себе білий підризник, єпітрахиль, оперізувався поясом і накидав на рамена фелон: був готовий до вічного повторення великого подглгу Христової любові — відправи Божественної Літургії.

За довгі роки блукань по дну апокаліптичного пекла, в яке, щоб пізнати його, увійшов добровільно, і силою духа свого вирвався з нього, — вперше відчув себе священиком, готовим до єднання з Богом, здатним зануритися в таємницю вічності, перед обличчям якої такими мізерними здалися марнославні прагнення земних можновладців.

У святім Храмі цім із вірою, благоговінням і страхом Божим Господу помолимось! — пролунало урочисто слово Боже в сутінках храму Природи, воно повторилося луною й повернулося до вух Єпіфанія хоровим співом.

Господи, помилуй! — відповів бір, і Єпіфаній пішов на голос.

Довго йшов, відправляв, ідучи, Літургію, і відповідав йому бір на антифони і ектенії. Йшов піднесений і возвищений, весь світ молився Господу, підносив люд в горі свої серця, дзвенів космос стоголосою молитвою, і дивувався Єпіфаній, що людство, яке склало таку пісню, може опускатися до зла.

Врешті вийшов Єпіфаній на галявину, прорізану биндою струмка, який обмивав оточений людьми жертовний камінь, і падав на нього згори сніп сонячного світла.

Підійди до нас, отче, — сказав сивобородий старець, — й разом помолимось Даждьбогові, який дав нам світло і тепло.

Ви молитесь язичницькому Богові? — здивувався Єпіфаній. — Але ж єдиний єсть Бог, Господь Саваоф, і сповнені ним небо і земля.

Старець не звернув уваги на Єпіфанієві слова; громада людей — молодих і старих, жінок і чоловіків — звела вгору руки і простими, зрозумілими словами дякувала сонцю за хліб, воду, молоко, мед, за радість очищення під промінням небесного вогню.

Молився разом з людьми і Єпіфаній, бо не була ця поганська молитва противна Христовій науці, і все ж дивувався чернець, що із сивої давнини до нинішніх днів дійшли язичницькі обряди.

Ти волхв? — спитав Єпіфаній старого.

Так, я живу вже тисячу літ і знаю, що наш час розпочався набагато раніше, ніж відбулося хрещення на Почайні. Ми вічні і вічну віру русичів мусимо відновити в Україні, в цей поганий час. Тільки своя, не принесена чужинцями релігія може втримати нас при житті.

Найповажніший старче… — Єпіфаній поклонився волхові в пояс, передчуваючи, що в розмові з ним зможе розвіяти свої сумніви щодо помильності чи непомильності Господньої, які вкралися в його душу, коли зайшов у Храм Природи. — Ніколи людський розвиток не повертався до своїх джерел, щоб наново розпочати дорогу, бо таким чином не просунувся б ні на п’ядь уперед: ми повинні нині вдосконалювати, як науку духовності, сущу релігію, а не повертатися до її дитинства — поганства.

Чи можливо, сину, — спокійно відказав волхв, — щоб отрок, який тільки–но вступив до фари1 зразу ж оволодів премудростями піїтики і риторики? Вашим предкам не дали послідовно розвинути свій духовний світ, їм накинули невластиву їхній природі чужу релігію, яку вони прийняли згодом не почуттями й не розумом, а на віру. І тому залишився наш народ без свого Бога. Бо не можна пізнати вищий ступінь Духа, не знаючи нижчого. І ще треба зважити, чи язичницький ступінь єсть нижчим. Сядьмо перед жертовним каменем і понатужмо свої змисли для пізнання.

_______________

ОРДА2Волхв був одягнутий у довгий блакитний подир, який носили колись гебрейські первосвященики, він тим підкреслював старожитність своєї релігії; сів на приступку жертовного каменя обличчям до громади, погладив сиву бороду, звів острішкуваті брови й довго вдивлявся в Єпіфанія, ніби пізнавав його. Мовив:

Я почув твої думки і сумніви, як тільки–но ти ступив у храм Природи. Маю чуття, яке не розвинулося у нас, діти мої. Саваоф примушує вас сліпо вірити в нього, він не розкриває перед людиною своїх таємниць. Мало того — жорстоко карає тих, хто наближається до потаємного. Саваоф боїться свого власного творіння: збагнувши, що людина прагнутиме зрівнятися з ним, через змія намовив праотців до гріха, щоб мати право потім обезсилити їх покарою; наклав на людей печать, щоб кони воювали між собою і знищували свій розум; Саваоф, боячись людської єдності, змішав мови у Вавілоні… Ваш Бог вибирає собі для випробування народи і не шкодує їх, бо він для них чужий. Чи в римській, чи в грецькій, а чи в московській одежі приходить до них — все одно чужий. Ви для Саваофа — ніби бджоли в дуплі: схоче — залишить вам мед, схоче — забере. Забагнеться йому — і вб’є Авраам сина, а ні — живий залишиться Ісаак. Саваоф випробовує проказою Иова — чи не збогохулить бува пророк? За те, щоб зберегти в собі пророчий дар, він мусить каятися в несподіяному. Навіщо це? А для того, щоб ви були невільні, бо тільки вільна людина може приблизитися своїм розумом до Бога… тому ви не знаєте того, що знаю я — старий поганин. Ваш розум затуманений запахом фіміаму, яким ви заглушуєте сморід прокажених ран. Ви постійно обдурюєте себе… А наш Даждьбог добрий. Він любить нас, немов своїх дітей, бо придніпровський єсть, і ми зливаємося з ним, як з Природою, і пізнаємо його в природі. Наші ворожбити, чародії і кудесники вміють розмовляти з неземними істотами, душі свої посилають до них у гості. Ба що більше: ми розуміємо мову дерев, трав, птахів та звірів і тому перебуваємо з ними у згоді; ми чуємо на віддалі людську радість і скарги. В ту мить, як ти ступив у храм Правди, я почув твої сумніви і покликав тебе. Твій Бог затуляє тобі двері пізнання, питаючи: «Чи входив ти в глибину моря, чи бачив ти смертну тінь?», а мій каже: «Увійди і пізнай».

Єпіфаній уважно вислухав волхва, сказав:

Не чужі мені правди твоєї віри, бо народився я там, де й ти. Але пізно вже воскрешати українського Бога — не прийме його народ. Або — що гірше — роздор учиниться. Чи не краще одягти в українські шати Ісуса і Діву Марію? Людство не може нині обійтися без Ісуса, який віддав своє життя за нього, ставши першим мучеником. Син Божий, вийшовши з гебрейської общини, став об’єднуючим чинником між народами, став символом порозуміння між державами — і в цьому їх сила. Коли гебреї зробили Яхве тільки своїм Богом і закрилися у своїй громаді, зразу ж утратили колишню вагу в світі… Чи зможемо ми жити на обочині світу, чи виживемо самі — без досвіду сусідів? Ви з’єдналися з Природою, принизившись до неї, і не возвисили їі своїм духом. Для чого ж тоді Творець дав нам дух? Для того, щоб ми повторювали сліпі сили Природи, чи щоб одухотворювали їх? Де ваш Храм для очищення? Цей камінь, на якому ви приносите жертви, дякуючи сонцю за життя, яке так само належить і тварям? Але ж людина — не звірина, яка не мислить, а тому й грішити не здатна, людина мусить осмислювати свої вчинки. Ви хочете уподібнитись Богові, а уподібнюєтесь чистій тварі, яка не мудрішає ні за тисячу, ні за мільйони років. Людина не лише будує і не лише руйнує, — вона постійно самоусвідомлює себе. Будують і муравлі, воюють і мавпи, та ніхто з живих істот, крім людини, не піде на смертельний ризик в ім’я істини. Тільки усвідомлений покаянням муж може жертвувати собою за переконання. Добрий Бог Природи опікується тварями, а християнський—людьми. Він дарує їм Храм. І якщо б ми втекли тепер у лісові нетрі до свого Даждьбога, світ про нас забув би. Чи ж може жити народ тільки для себе?

Волхв хмурив брови, стримував гнів.

А чи не занадто довго живе народ для інших? — спитав. — Чи не пора нам відокремитися хоча б і в нетрях? Ви покорилися своєму Богу, який заборонив вам брати в руки меч, і стали безсилими. Ви чекаєте манни з неба, бо ліниві єсьте, бо ніколи не намагалися дорівнятися Богові.

А ви прагнете стати богами?

Що ж дивного в цьому: хіба в людині не живе Бог? Треба тільки віднайти його в собі. Ги ,нині заспівав у храмі Природи хвалу Господеві словами Іоанна Златоустого. Чому не спроможешся на свою власну молитву? Бо в тобі заник український Бог. Чому ти, літописець нашого відрізку часу, не проголосив іще молитви, котра б спам’ятала твій народ від орди духа? Бо ти свого Бога лише шукаєш. Пізнай його нарешті! Немає Бога для всіх. Гебреї мають Яхве — мудрого й жорстокого. Ляхи заполонили в своїх домах католицьку Діву Марію і використовують її ім’я для шляхетських потреб. Москва загнуздала провослав’я імператорськими веригами і створила собі Бога на подобу боярина — самовпевненого і нетерпимого до інородців. Тільки Україна кланяється чужим богам — грецьким, римським, польським і московським. І молиться до них не своєю мовою. Як колись гебреї, піддавшись грецьким Птоломеям. Однак їх повернув до національного життя верх кривди — зруйнування Єрусалимського храму. Чи мало нам Батурина? Чи, може, ти хочеш дотримуватися підлої рівноваги між праведністю і нечесністю, добром і злом і заспокоювати себе біблійним віршем: «Що було, те й буде, що діялося, те й буде діятися, і нема нічого нового під сонцем»?

Гідний старче, — суворо перебив Єпіфаній волхва, — скривдив ти мене, який пережив і несе в своїх очах полум’я українського Армагеддону. Рідне мені все, що українське, і я готовий покласти голову за свій народ, за його звичаї. Чи ж думаєш, що невідомі мені українські поганські вірування? Що на Різдво сонце сходить у сузір’ї Перуна і народжується наново, ніби немовля. Що на Водохрища сонце виходить з сузір’я, а тоді народжується вода. Що колір вогню сонця жовтий, а води— блакитний, і це наші священні кольори… Але не будуймо нині жертовників своєму Ваалу, віддаймо Богові Боже і не ставаймо самі богами, бо позбудемося того, що належить тільки людині—сумління. Адже Бог сумління не має — тільки розум. Коли ж ми станемо земними богами без сумління, то перетворимося в духовних карликів, бо абсолютного розуму людина досягти не може. Тоді кожен божок продиктує свої закони честі, які стануть безчесними. Не руйнуймо Храм Ісуса — пізно вже! На його місці ми можемо побудувати нині тільки тюрму. Зруйнувавши Храм Ісуса, зруйнуємо страх Божий і дамо волю злодійству. Вивищуймо добром, а не злом образ людського життя. А добро може народитися тільки в християнському храмі, який возвисився над усіма народами. В християнській церкві ми створили свій образ Бога —і він навіки наш. Знайдімо в тій церкві свій престол.

Сонце кидало сніп світла на непокриту голову волхва, подир з блакитного ставав білий—відбувалося преображения жерця у Даждьбога, і став він камінним. Громада поклонилася йому і розійшлася.

Даждьбог прорік до Єпіфанія:

«Ти несеш у собі Слово — Логос. А Слово стане Ділом і залишиться поміж нами. Народ чекає твого Слова — і хай буде воно справедливим. Одну лише науку дам тобі на дорогу, і як збагнеш її, зможеш вернутися до мене. Коли ж уздриш можливість втілення моєї науки в християнській церкві—не вертайся. І так, і так вчиниш справедливо… Пам’ятай: Україна тільки тоді стане вільною, коли матиме свою самобутню релігію, котра втілить у собі властивості української Природи та стану душі. Великий народ не може бути наслідувачем чужих релігій і ритуалів, він мусить мати свій незалежний шлях духовного життя. У московській церкві, яка нині панує в Україні, нема релігії — є тільки засоби поневолення і нищення українських звичаїв та мови. Духовна столиця України не може бути ні в Римі, ні в Константинополі, ні у Москві — тільки в Києві. Іди туди і стань над Дніпром перед Печерською лаврою, де колись, у сиву давнину, стояв Даждьбог із золотою Трисуттю у руці. Тоді русичі–українці говорили гордо: «Єсьмо Даждьбогові внуки і походження у нас божественне». Якщо не зможеш цього сказати в своєму Храмі—вертайся назавжди до мене».

Єпіфаній доземно вклонився камінному Даждьбогу і подався в глиб бору, наслуховуючи його поважну тишу, — таку співзвучну із затишшям власної душі. Впевненість прийшла до Єпіфанія: він воздвигне Храм, в якому Спаситель людства, що прийшов у світ з Назарету, благословитиме дух Даждьбога, назавжди вселеного в українську святиню. Цю благу вість — свій євангеліон — він понесе на Україну.

Єпіфаній брів крізь чернігівські бори, понад тихою Десною, через зелені луки і закожушені озиминою поля — до Києва й приймав кожною клітиною тіла, кожною струною душі гармонію української Природи і знову думав про лихі людські діяння, які цю гармонію руйнують.

Коли ж все ж таки помилився Господь, то допустив до свого творіння руйнівну людську силу? Чи тоді, як зачинив перед нею Божі таємниці і озлобленій цим чином залишив ниці пристрасті? Чи коли дав розшматувати свій Храм між сильними світу цього, і вони зробили з них розбійницькі вертепи? А може, тоді, коли звелів язичникам зрікатися своїх богів і бездумно приймати чужих?

Чи можеш виправити свою помилку, всесильний Боже?!

 

Роман Іваничук"Орда",14 розділ.

 

Коментарі:

Коментарі  

0 #2 Linette 21.11.2017, 11:21
I see you don't monetize your blog, don't waste your traffic, you
can earn extra cash every month because you've
got high quality content. If you want to know how to make
extra bucks, search for: Boorfe's tips best adsense
alternative

Stop by my weblog ... FirstIzetta
Цитата
0 #1 Jerri 20.11.2017, 17:38
I have checked your blog and i have found some duplicate
content, that's why you don't rank high in google's search results,
but there is a tool that can help you to create 100%
unique articles, search for; Boorfe's tips unlimited content

Stop by my web page :: CliffSmall
Цитата

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Додаткова інформація