УКРАЇНСЬКА МОВА - НАРІЖНИЙ КАМІНЬ НАШОЇ ЕЛІТИ.

олыгарх"Політична незрілість української еліти до сих пір виявлялася у тому, що надто часто вона керувалася або лише бажанням здобути підтримку промосквського виборця, або віддавала перевагу власній українофобії перед тверезим розрахунком й міркуванням самозбереження.   "

 Ця оптимістична стаття була написана в березні 2006 року. Спостерігаючи за пост-совєтським олігархатом в Україні і політичним класом, який його обслуговував

, я вважав, що примітивний інстинкт самозбереження, жадібність до багатства і влади підказуватимуть йому відповідну поведінку в публічній сфері, що представляла б його своїм, українським, а значить леґітимним, таким, що має законне право на владу, на те щоб представляти тутульну націю – українців – в державі Україна. 

За логікою величезної більшости національних держав, мова і держава символічно тотожні. Як ти ставишся до мови країни, так ти ставишся до самої країни. Можна мати рідну мову, відмінну від мови твоєї країни, але не можна зневажати мову країни і називати себе її громадянином чи тим більше патріотом. Тоді я недооцінював те, що зараз виглядає цілком очевидним – ненависть олігархату до українського виявилася і щодня виявляється сильнішою навіть за інстинкт самозбереження. 

Ця ненависть чи не найважливіша риса, яку поділяють всі без винятку олігархічні сім'ї, угруповання, включно з київськими, вінницькими, харківським, донецькими, дніпропетровьскими, одеськими і навіть львівськими. Якщо хочеш, щоб тебе впустили до ексклюзивного клубу «українських» можновладців і його політичної обслуги, відомій під назвою «Верховна Рада», маєш продемонструвати свою солідарність з олігархатом у його зневазі до української мови – активно підтримуючи антиконституційний закон «Про засади державної мовної політики» (2012 р.), що порушує всі прийняті міжнародні норми, чи пасивно погоджуватися із масовою дискримінацією більшости українських громадян за мовною ознакою, з інституційною українофобією, фактичним расизмом до україномовців у всіх публічних сферах. 

Велика частина тез статті лишається актуальними й тепер. Це не дивно, бо уряди міняються, а олігархат, фактичний хазяїн країни, залишається без огляду на те, яке прізвище носить в кожен даний момент президент, прем'єр чи спікер парламенту.  

                                                                           *  * *   

        Навіщо українським можновладцям українська мова? До сих пір намагання схилити зросійщене суспільство незалежної України на користь мови засновувалося на ідеалістичних у своїй суті арґументах про те, яка вона “солов’їна”, неповторна, багата, або як це аморально зраджувати рідних тата і неньку. Ця стаття є спробою подивитися на мову з точки зору холодної прагматики політичного розрахунку, що може виявитися переконливішим за патетичні лементації патріотів. Центральною тезою статті є те, що українська еліта опинилася у такому внутрішньому і зовнішньополітичному становищі, яке згори позбавляє її розкоші вибирати мову і культуру. Це становище диктує їй українську мову і культуру як єдино можливі за даних обставин.  

       У політичній філософії є поняття “рації держави”. Це дослівний переклад італійського виразу епохи Відродження ragion di stato (у сучасній італійській - raggione dello stato), яке згодом дало французький відповідник raison d’état, чи англійський reason of state. Це поняття бере початок у писаннях таких двох політичних філософів італійського Ренесансу, як Нікколо́ Мак’явеллі (1469 - 1527) та Франческо Ґвіччардіні (1483 -1540). Рація держави чи краще сказати логіка влади – це філософія і практика політичних дій, заснованих на осмисленні політиком власного інтересу і спрямованих на здобуття, збереження і зміцнення владного становища. Владне становище – ось ключ до розуміння рації держави. Спочатку слова stato, état вживалися у складі цього сполучення саме у своєму первинному значенні «становище, стан» і лише згодом розвинули інше значення «держава». Це уможливило ототожнення абсолютного монарха із державою, яке вокалізував король Франції Людовік ХIУ у славетному “Держава – це я” (L’état c’est moi). Логіка влади не мотивується ідеалістичними почуттями громадянина чи патріота, а насамперед голим і холодним прагненням утримати і максималізувати своє привілейоване суспільне становище, перетворити його на гроші, ресурси, вплив та престиж. Вона є першим серед мотиваторів поведінки політичних діячів, підпорядковуючи собі їхню тактику, риторику, публічну поставу – все, що в їхніх діях має потенціял політичного наслідку. Згідно із теорією логіки влади міркування патріотизму, громадянского обов'язку чи суспільного блага не мотивують дії політика. Натомість у центрі голий особистий інтерес, скрайній індивідулізм та примітивний еґоїзм частіше всього камуфльований риторикою турботи про загальне благо. 

      Політична еліта незалежної України виросла із еліти совєтської чи то у прямому смислі збереження суспільного статусу за такими діячами, як Кравчук, Кучма, чи у смислі збереження менталітету, властивого для гомо-совєтікуса як у випадку діячів на кшталт Медведчука, Литвина, Януковича, Турчинова, Порошенка, Ложкіна. Ця нова-стара еліта відчайдушно потребувала політичної леґітимізації, виправдання своїх претензій на керування суспільством. Якщо нову ідеологію українського державництва їй треба було освоювати, то мова нової держави вже була готовою до вжитку. Її лише належало зробити державною. Виняткова здатність української бути ліґітимізатором нової держави випливає не з якохось її особливих переваг – багатства чи «солов'їности». Просто вона об'єктивно створює новий політико-культурний дискурс, який суверенізує, відділяє українську політику від імперської російської. Цієї якости не має і не здатна мати за визначенням російська мова. Отримавши державний статус, вона навпаки робила б політичний дискурс України легко проникним і краще керованим з Москви.  

      Вербалізуючи свою питому політичну сферу, українська мова створює умови, коли, щоб грати в політичному полі України, зовнішні чинники змушені приймати правила дискурсивної і політичної поведінки, які пишуться у Києві, а не в Москві. Це надає українській еліті значну перевагу на власному ґрунті і ставить її поза конкуренцією з колишнім імперським господарем. Саме це пояснює те, чому кожний несміливий крок до зміцення мови, незмінно викликає істерію в Кремлі. Для української еліти створення питомо українського комунікативного простору цікаве не якимись ідеалістичними прагненнями відновити історичну справедливість на користь покривдженої мови. Воно насамперед мало б бути життєво цікавим їй, як дієвий спосіб створити власні правила гри, написаних нею самою, про себе, й «під себе» для звільнення від впливу Москви. 

       Для українських еліт незалежність України була і лишається привабливою в тій мірі, у якій вона узаконює їх самих і їхні зазіхання на керівництво суспільством. У цьому погляді на український державний проєкт, насамперед як історичну можливість керувати своєю територією незалежно від колишньої метрополії та тішитися завдяки цьому абсолютно недосяжними ще вчора престижем, ресурсами та владою, українські еліти мали б бути неподільними. З цієї точки зору серед них зникає поділ на клани – на донецьких, київських чи дніпропетровських, на зовнішньополітичні орієнтації – европейську чи евразійську, на релігії – московська церква чи українські як і, зрештою, на мови – українську чи російську. Навіть, здавалося б, безнадійно сепаратистська еліта Криму чи Донбасу мала б сидіти в одному човні з рештою українських можновладців у своїй кровній зацікавленості зберегти владне становище, свою законність в очах українського народу і решти світу. 

     З точки зору Кремля зберігати панівне становище російської мови та культури в Україні значить зберігати найпотужніший важіль утримання України у своїй владній орбіті. Саме через сприятливі до мовного-культурних маніпуляцій верстви українського населення, Кремль у стані контролювати і задавати поведінку політичних акторів, які домагаються голосів саме цього виборця. Усвідомлення цього факту визначає культурну політику Кремля до України, коли література, поп-музика, кіно, преса, реліґія застосовуються для того, щоб досягати власні  стратегічні цілі в Україні, в тім і цілі контролювати український політичний клас, а тепер і суверенну територію. Відповідно марґіналізація українських літератури, поп-музики, преси, церкви є першою умовою збереження культурної, а відтак і політичної гегемонії Росії над Україною. Тому кожен крок Києва на підтримку української культури викликає аґресивну протидію з боку Москви і негайну активізацію “рядових” організацій в Україні на захист від “примусової українізації”. Показово, що найбільший галас навколо “українізації” зчинявся і зчиняється у тих реґіонах, де українська мова має найслабші позиції – Слобожанщина, Донбас та південь. Таким чином русофонів відповідних реґіонів тримають у стані постійної мобілізації навколо мовного питання. 

        Mосква мала і має всі підстави нервуватися у тому, що стосується мовного питання не з огляду на реальну загрозу для російської мови в Україні чи «утиски», яких начебто зазнають українські русофони. Вона насамперед намагається зберегти панівне становище російської мови та культури в Україні, яке у руках Кремля є найефективнішим знаряддям впливу на Україну загалом і на поведінку українських еліт зокрема. Наївно думати, що Москва проймається високопарними цілями забезпечити мовні та культурні права «співвітчизників» у інших країнах. Инакше вона вже засипала б уряди США, Канади чи Ізраїлю нотами протесту і окриками на кшталт тих, які реґулярно летять до Києва. Тим часом у Вашинґтоні, Отаві чи Тель-Авіві не помічають присутности на своїх територіях сотень тисяч русофонів, активно асимілюючи їх, як зрештою не помічають цього й у Кремлі. Справжня причина аґресивної поведінки північного сусіда полягає у залежності між мовою та політикою. 

      Те, що в незалежній Україні такі символи українського націоналізму, як українська мова, тризуб, синій та жовтий кольори, пісня «Ще не вмерла» несподівано легко були визнані державою, говорить не про силу українського націоналізму в політикумі і суспільстві, а насамперед про дію логіки влади на крипто-совєтську еліту у владі. Цього не можуть не розуміти у Кремлі. Kожен політик, здобуваючи владу, інстинктивно сягає по символи влади, як перший спосіб узаконення свого становища. За силою політичної леґітимацію в очах народу і світу серед цих символів мова виявляється поза всякою конкуренцією. До недавніх пір перше, що робив російськомовний політик, що опинявся у владі в Україні – він переходив на українську мову в офіційному спілкуванні. Він міг бути в цьому послідовним чи декоративним. Важлива не якість мови, як сам факт її вживання. У такому переході немає і тіні ідеалізму –  здійснити його підказує примітивне політичне чуття і та сама логіка владного становища. Якби українська політична еліта мала мудрість та відвагу довести побудову свого суверенного дискурсивного поля до логічного кінця, то вона б користувалася українською під переклад і на державних переговорах із росіянами, іґноруючи можливі «прихильні» гримаси своїх московських візаві. 

      Виникає питання чому ж українські можновладці так тяжко і довго осмислюють те, що для них політично вигідно. Це пояснюється, по-перше, особливою демографією держави; по-друге, культурою, упередженнями, свідомістю її політичного класу, по-третє, властивими кожній людині когнітивними обмеженнями. Українська еліта швидко зрозуміла, що наявність в Україні демографічної спадщини СССР створює ситуацію, коли велика частина виборців на густонаселених сході і півдні є провідником кремлівських впливів, а відтак обмежує поле маневрів українських можновладців, змушуючи їх весь час оглядатися на Москву. У короткотерміновій перспективі українські еліти зацікавлені використати для себе цього виборця. З точки зору стратегічної перспективи для них мало б бути очевидним, що підрив вже хисткого статусу української мови тотожний позбавленню себе потужного знаряддя леґітимізації в очах великої частини власних громадян, включно із російськомовними українцями, та зовнішнього світу і, - що ще важливіше, – знаряддя дискурсивного захисту від тиску Москви.  

       Як не парадоксально, але українська мова і культура леґітимізують українську державу, а з нею її еліту, також в очах громадської думки самої Росії – подобається це комусь чи ні. Ця леґітимізація спирається на убивчу у своїй простоті й ефективності логіку: чим відмінніша Україна за мовою, культурою, історією, реліґією, національним характером і т.д. від Росії тим «природнішим» є її прагнення бути незалежною та суверенною державою. Водночас посилення становища російської за рахунок дальшої марґіналізації української мови підриває сам смисл існування української незалежности, а з нею - і української еліти як суверенного політичного суб'єкта. 

       Співпадіння рації української держави із рацією стану еліти криє у собі цікавий парадокс. У спадок від совєтської імперії незалежна Україна отримала еліту переважно зорієнтованою за мовою і культурою на колишню метрополію. Україна тут не виняток, це було властиво у більшій чи меншій мірі всім пост-колоніяльним суспільствам. Однак те, що українські мультимільйонери є всі поспіль російськомовними, ще не конечно мало значити, що українській мові годі було сподіватися їхньої пітримки. 

        Чи не найпотужнішим чинником, який штовхав і штовхає українську еліту в обійми української культури, є Москва. До початку нинішньої аґресії проти України мова і культура використовувалися як знаряддя впливу Кремля на Київ знизу, через виборця. За ефективністю це знаряддя перевищує прямий економічний, політичний чи навіть військовий тиск (як це свого часу засвідчила провокація із Тузлою). Гегемонія над Україною у галузі культури – чи не єдина козирна карта, що лишається у Кремля в сутуації, коли ледве-який із українських можновладців захоче в ім’я слов’янської, евразійської чи ще якоїсь там «єдности» ділитися із російськими олігархами політичною владою чи економічними прибутками. Відомо, що велика “прихильність” донецьких політиків до Росії має більше риторичну істоту – у господарстві Донбасу, порівняно із рештою України, російського капіталу найменше.  

         Нарешті ще одним дуже важливим елементом проблеми є своєрідне ставлення великоросів до Ураїни як такої. Хоч кожне узагальнення кульгає, але все ж не таємниця, що частиною масового менталітету північних сусідів є їхня переконаність у своїй культурній зверхності над Україною. Незалежно чи йдеться про українську мову та культуру, чи український різновид російської мови та культури, вам якось завжди дадуть зрозуміти, що все це в кращому разі несерйозно. Про «несерйозність» України як явища свідчить і те, що по всіх університетах великої Росії назбирається менше студентів-україністів, ніж у одному польському Любліні. Кожен, хто їздив до Росії мав помітити, що на рівні буденного спілкування росіяни називають українців не інакше як «хохол». В ідеології російської зверхности на звороті виразу “великий и могучий русский язык” завжди було написано «маленькая і дебильная украинская мова» чи щось у такому смислі. Переконаність у своїй культурній зверхності над українцями наскрізь пронизує російську національну свідомість.  

       Українські націоналісти мають бути безмежно вдячними панам Путіну, Фрадкову, Жиріновскому,  Дерипасці, Чорномирдіну та іншим російським можновладцям за презирство до України, яке вони надто часто не в стані приховати. Малодипломатичні, але такі промовисті вислови Владіміра Путіна про українців, які “тирять” російський газ, його приятеля олігарха Олєґа Дєріпаски про відсутність в Україні ефективних управлінців та бізнес-еліти – все це вияви менталітету російської імперської зверхности. Українська владна еліта, особливо та, що улягає спокусі кремлепоклонства, мала б надовго затримати у пам’яті сцену між Януковичем і Путіним на трибуні в Києві восени 2004 року під час параду з нагоди 60-ої річниці відвоювання совєтською армією Києва у німців. Тоді увага частіше зверталася на Януковича із його блазенською цукеркою для Путіна. Головна ж мораль тієї сценки полягала не у Януковичеві, а у зверхності та презирстві, із якими Владімір Путін поставився до може трохи нетактовного, але у свій спосіб навіть зворушливого жесту гостинности його ж малоросійської маріонетки. Так ставляться до «хохлів». Tак у Кремлі ставляться до своїх малоросійських васалів. 

       Все це свідчить про одне: українська еліта без огляду на її походження, мову, культуру, релігію чи інші складники індивідуальної та групової тотожности, мала б бути кровно зацікавленою у підтримці та зміцненні української культури як головного засобу свого узаконення і захисту. З огляду на це вона повинна була б активно взятися за всебічну програму заходів дальшої кристалізації української ідентифікаційної окремішности від Росії на всіх рівнях – мовному, культурному, релігійному, ментальному. Імператив підтримувати українську мову й  культуру мав би змушувати еліти України діяти начебто проти власних почуттів та уподобань, зате на користь власної ж рації стану. Політична незрілість української еліти до сих пір виявлялася у тому, що надто часто вона керувалася або лише бажанням здобути підтримку промосквського виборця, або віддавала перевагу власній українофобії перед тверезим розрахунком й міркуванням самозбереження.    

Юрій Шевчук, 

Нью-Йорк – Володимирець. 

квітень 2006 – серпень 2016    

Коментарі:

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Додаткова інформація