ЮРІЙ МАКАРОВ:"ЧАС ДОРОСЛІШАТИ."

ВІЙНА"Українці загалом були не готові до війни, і це непогано нас характеризує. Але через два з половиною роки після її початку варто було б уже навести фокус. Цей дощ надовго. Нам із цим жити. Ніякий Захід нас не врятує тому, що в них своїх проблем не бракує. Ми самі. У нас немає союзників — тільки наші предки, які мріяли про свободу, і наша відвертість перед самими собою. Час дорослішати."

Війна — природний стан людства. Той факт, що впродовж останніх 70 років на території «першого світу» не велося бойових дій, ніяк цю істину не скасовує.

Тільки з початку XXI століття фахівці налічили у світі понад 60 збройних конфліктів, зокрема й за участю країн НАТО. Просто ці зіткнення відбуваються на периферії уваги CNN, тож щоразу здається, що це десь далеко від нас, а палаюча Сирія, між іншим, — це лише 870 км від українського кордону, у півтора рази менше, ніж від Ужгорода до Луганська. Ну й Луганськ із Донецьком, звісно, але про них ми теж не пам’ятаємо 24/7, принаймні не всі ми...

В Україні війна, і триватиме вона доти, доки поруч із нами буде розумово нестабільний сусід. Вона висмоктуватиме всі соки з економіки, гальмуватиме вбудовування в глобальну взаємодію, виправдовуватиме всі «косяки» влади. Дедалі більшатиме на вулицях інвалідів, і їхній вигляд ставатиме дедалі звичнішим. Міцнішатиме «синдром повернення»: юнаки, які провели рік в окопі, бачили щодня чужі смерті й убивали самі, знову й знову переконуватимуться, що вдома вони нікому не потрібні. Хтось не знаходитиме собі місця в мирному житті й піддаватиметься спокусам миттєво вирішити свої проблеми за допомогою зброї, а зброї в країні вже незліченна кількість. Ще рік тому здавалося: ось повернуться з ротації досвідчені, рішучі та мудрі хлопці й візьмуть під контроль продажну владу. Наразі ніякого ефективного громадського контролю з боку фронтовиків не спостерігається.

Війна загартовує, але частіше псує характер і деформує особистість. Вона на певний час дарує ілюзію сенсу життя, щоб потім безжально поставити перед невигаданим та невблаганним порядком денним, і це стосується як окремого солдата, так і суспільства загалом. І суспільство втомлюється. Хотілося б, щоб у нас, як у Ізраїлі, людині в уніформі поступалися місцем, пригощали її кавою, проводжали усмішкою, але не з нашим щастям. Волонтерам чимдалі важче збирати гроші на протези та реабілітацію, редактори телевізійного й друкованого «глянцю», не червоніючи, заявляють, що споживач утомився від інформації з фронту, а Національна спілка журналістів України веде під егідою ОБСЄ «діалог» із Союзом журналістів Росії на предмет подолання «мови ворожнечі», і це не жарт.

Ми катастрофічно, ганебно мало знаємо про війну. Наші уявлення про неї визначаються в найкращому разі підручником, у найгіршому — радянськими міфами про «Вєлікую Отєчєствєнную». Українці загалом були не готові до війни, і це непогано нас характеризує. Але через два з половиною роки після її початку варто було б уже навести фокус. Цей дощ надовго. Нам із цим жити. Ніякий Захід нас не врятує тому, що в них своїх проблем не бракує. Ми самі. У нас немає союзників — тільки наші предки, які мріяли про свободу, і наша відвертість перед самими собою. Час дорослішати.

©http://tyzhden.ua/Columns/50/172001

Коментарі:

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Додаткова інформація